 «П’ятниця. 17 вересня 2010 р. Шоста година ранку. Група Кузнецовців, у складі 17 чоловік, від’їхала від залізничної
станції «Кузнецовськ» у напрямку м. Рівного…» – саме з цього і почалася
подорож Ольберів до Соколиних Гір, що поблизу с. Соснове Березнівського
р-ну. У Цій поїздці брали участь дитячі організації «Ольбери»,
«Дитячий альпійський рух України» та члени туристичного гуртка ПК РАЕС. Тобто
ті, хто вирішив серйозно займатися туризмом і альпінізмом у місті.У
дизелі ще їхали в’ялі, сонні і мовчазні, одні лише фотографи жваво снували
скрізь, намагаючись усюди встигнути і «зловити» кадр. Проте схід сонця розбудив
усіх остаточно – почалися розмови, ігри, сміх. Місця у маршрутці сполученням
Рівне – Соснове усім не
вистачило, тому розділилися на дві групи на 10 та 7 чоловік. Добиралися «з
усіма зручностями» – стоячи, або сидячи на власних рюкзаках. Та після години тряски
у душному автобусі ми змогли знову вдихнути свіжого повітря і відчути твердь
під ногами. Перекусивши та відпочивши на траві біля школи, дочекалися другу
групу, та почали свій шлях, кінцевою точкою якого були скелі, за 6 км. від села
Соснове.День був сонячний, настрій гарний, вітерець допомагав іти. Ми йшли
пішки. Через деякий час рівнинну місцевість замінила зовсім інша – горбиста і
скеляста. Не дарма це місце називають Рівненською Швейцарією – різноманітна
флора, швидка, з порогами, річка, а вздовж неї тягнуться скелі, розмиті дощами
та порослі чагарником. Пробиратися доводилося по вузькій стежині. З одного боку
над нами нависали нагромадження з величезного каміння, з іншого – урвище у річку.
Один невірний крок – і ти опинишся унизу, на болотистому березі річки Случ,
разом зі своєю ношею. Проте обійшлося без нещасних випадків, і через деякий час
ми нарешті опинилися на місці призначення. Одразу ж почали займатися табором –
збирали дрова, ставили намети та готували їжу. Роботу розподілили, тому
завдання виконувалися оперативно та якісно.Потрібно відмітити, що розташувались
ми дуже вигідно – на галявині поряд зі скелею альпіністів (яку можна порівняти по висоті із міською
п’ятиповерхівкою) та зручним спуском до річки.Дощ застав нас за вечерею. Він
почався раптово, і ми, швиденько поївши, поховалися у намети і вже о 21-й
годині спали.На наступний день були заплановані змагання по скелелазінню. Керівники
Ковалець Сергій Васильович та Бутеєць Олександр Васильович разом
з досвідченими членами гуртків приготували
траси: закріпили мотузки та організували страховку
ще зранку, тому усі мали можливість потренуватися. Усього було три траси, і
кожен обирав ту, що найбільше сподобалась.Насправді важко вперше вилізти навіть
на легку трасу, важко і зважитись на це. Але найважче – довіритися людині, що
страхує. Проте сміливість винагороджується. Вибравшись на вершину скелі
почуваєш себе королем світу. Величезне задоволення приносить розуміння того, що
переміг себе, що підкорив вершину, що на твоєму рахунку – ще одне досягнення.
Вражає також і краєвид, що відкривається з вершини: лісисті кольорові гори
(через «осіннє» забарвлення листя на деревах) і скелі на протилежному березі. Далеко
зліва видніються залишки Губківського замку, внизу – стрімка річка, а люди
маленькі наче таргани. Але приходить час спускатися на землю (у буквальному
сенсі). І тут починається найважча боротьба – боротьба із собою та з інстинктом
самозбереження. Неабияка сміливість, сила волі, а головне – довіра до
страховщика потрібна, щоб повернутися спиною до краєвидів, з силою
відштовхнутися від скелі і стрибнути у прірву. Саме ці 5-10 секунд життя твоє
повністю залежить від іншої людини. За кілька стрибків опиняєшся на землі, але
таке відчуття, наче якась частина (чи то тіла, чи свідомості) не встигала
летіти вниз, залишилась десь там зверху і зараз впаде на голову. Радість від
пережитого не має меж, а від величезної кількості адреналіну ще дрижать ноги та
руки.Змагання почалися о 16-й годині і проходили у два етапи, адже кожен
повинен був пройти по дві траси. Завдання було – за якнайкоротший час вибратися
на скелю. Траплялося усіляке – зриви, синці і штрафи, а переможців нагородили
банками згущеного молока. Переможцями у різних вікових категоріях стали:
Ткачук Олександр та Панченко Петро. Серед дівчат кращою стала Перчиць Марина,
яка вперше брала участь у таких змаганнях, проте виконала завдання швидше за
деяких хлопців.Вже пізно ввечері, після закінчення змагань, зняли траси, що для
кожного знаменувало близький кінець цього походу.Наступного дня, прокинулися
рано та почали збирати табір. Склали рюкзаки, зібрали намети, прибрали після
себе територію. Кинули монетку на пям’ять – щоб повернутися. О 11-й годині почали
свій шлях додому.У Рівне прибули о 16-й годині. Маршрутне таксі сполученням
Рівне – узнецовськ відправлялося близько 19-ї години, тому наша група
вирушила до Рівненського зоопарку. Бачили багато  екзотичних звірів: кенгуру,
білих вовків, левів. Сміливіші відвідали тераріум, де побачили різноманітних
змій, мадагаскарських тарганів, довжиною у 7 см., крокодилів, ящірок, морських рибок та
старезну черепаху, вагою у 200
кг..Ми повернулися на автовокзал за півгодини до
відправлення нашого автобусу. За цей час ми погрузили наплічники у багажне
відділення і зайняли свої місця. Здавалося, що дорога до Кузнецовська тривала
вічність, і усі зраділи, нарешті побачивши вдалині вогні рідного міста та РАЕС.Кожен
з нас чогось навчився у цьому поході. Хтось вдосконалив свої вміння, а хтось
вперше заліз на скелю. Хтось став впевненішим у собі, а хтось – відважнішим.
Але усі ми стали дружнішими і навчились довіряти іншим навіть своє життя. А 1500 фотографій, відзнятих на природі, будуть нагадувати
про цю цікаву поїздку.Як на мене, надслучанські скелі не залишать байдужими
нікого. Шанувальників живої природи приємно здивує різноманіття лісової і
степової флори та фауни. Любителі старовини зможуть пройтися серед руїн
Губківського замку та склепів старого кладовища, якому вже понад три століття.
У місцевих дрімучих лісах ще залишилися сліди військових дій Другої світової
війни – саме тут діяли загони ОУН-УПА під проводом Тараса Бульби-Боровця. Звісно,
нікого не залишить байдужим геологічне диво, якому вже 150 мільйонів років –
скелі Українського кристалічного щита, який тут, у долині р. Случ,
виходить на поверхню. У таких місцях відчуваєш усю мізерність щоденних
клопотів, тут дихається і думається зовсім по-іншому. Кожен куточок змушує
зупинитися й подумати про сенс життя, про наше минуле і майбутнє. Люди творчі
знайдуть тут натхнення, втомлені щоденною суєтою – джерело нових сил. Хочеться подякувати організаторам цієї поїздки: голові Кузнецовського
міського осередку дитячого об’єднання «Дитячий альпійський рух України» Двораку
В., та голові відділу у справах сім’ї та молоді Кузло Я.
Учениця 11-А класу ЗОШ №3
Нікітчук
Євгенія
|
