З 28 квітня по 9 травня проходила експедиція Ольберів по гірському Криму. Учасники експедиції повинні були подолати безліч складних підйомів та спусків, побувати у важкодоступних місцях, тому окрім 13-ти дітей в експедиції брали участь ще 8 дорослих (працівники РАЕС, студенти (колишні ольбери)). Було продумано усе до дрібниць: маршрут, раціон харчування, розраховані по дням продукти, вага спорядження та можливості кожного учасника експедиції… За 8 ходових днів належало подолали 150 км по горам і ще 50 км радіальних маршрутів. Експедиція по цьому маршруту була в задумах Ольберів більше 2-х років. І лише у цьому році із задумів, вона перетворилась на реальність. Безпосередньо за кілька місяців до експедиції розпочалася активна підготовка до неї: був детально розроблений маршрут, відремонтовані старі намети та підготоване спорядження. Серйозно поставились і до підбору учасників експедиції – відібрали фізично підготовану групу дітей віком від 12 до 17 років. Для них проводились ранкові пробіжки та спеціальні комплекси фізичних вправ з навантаженнями на коліна і спину .Наша подорож почалась 28 квітня із від’їзду ольберів від залізничної станції «Кузнецовськ» до м. Рівного, потім з нашого обласного центру на поїзді до столиці АР Крим. По прибутті до Сімферополя на нас одразу «напали сюрпризи» – у зв’язку з ремонтом кілька дизелів до Бахчисараю було відмінено, тож вже самого початку нашої подорожі ми почали відставати від графіку. Запланованого на цей день переходу ми не здійснили, вночі не змогли перейти швидку річку Кача і змушені були зупинились на нічліг. Наступного дня, натягнули з мотузок переправу через річку і перебралися на інший берег. У той день ми побували на Сюірійській фортеці, що височіє на горі над клаптиками виноградників і будиночками села Велике Садове, та у чоловічому монастирі Челтер-Коба. Особливість монастиря у тому, що кожне його приміщення – це відповідно облаштована печера. Нам випала нагода побувати на самому богослужінні (окрім нас там була тільки жінка, що подолала підйом до монастиря). Заходиш у ту печерну залу, і таке враження, наче ти у церкві. Але замість звичних стін тебе оточує товща каменю, а відлуння голосів гучніше, ніж у соборі. Це давало відчуття не тільки духовного піднесення, а й гармонії, єдності людини з природою. Недалеко від монастиря збудована купіль куди стікає вода із джерела. Вода у ній була синя і холодна, а на дні плавали золоті рибки. Звідти вирушили до туристичної стоянки Мангуп. Хоч прибули туди вже затемна, але все ж ми наздогнали свій графік. Наступного дня здійснили крутий, і, як на мене, найважчий за весь час походу підйом на гору Мангуп і відвідали розташоване на ній печерне місто Мангуп-Калє. Це неймовірне місце. Ми відвідали руїни палацу ХV століття, залишки храмів та мечеті, караїмське кладовище. Бачили видовбані у скелі переходи і сходи, кімнати з рівними дверними проходами та вікнами, нішами та ваннами, кам’яні ємності для води та зберігання зерна, заглиблення у формі людських силуетів, що служили могилами. З гори відкривався дивовижний вид на гори, селища, на дороги. Вже вночі ми добралися до Багатої ущелини, де заночували на галявині (яку ми прозвали Фіалковою долиною через безліч маленьких фіалкових квіток, що на ній ростуть).Наступний, 5-й день нашої подорожі видався доволі «печерним». Ми, по координатам GPS, спромоглися знайти печеру Сюндюрлю і побували в ній, а також відвідали печеру Скельську. Сюндюрлю-Коба – не відмічена на мапі печера. Чому? Можливо, кримчани захищають її від навали туристів, не відмічаючи її на карті… І хоч ми витратили на пошук Сюндюрлю не менше години, ми не пожалкували, що все ж знайшли її, адже це одна із найгарніших кримських печер з кольоровими натеками на стінах: синіми, зеленними, жовтими, червоними. Стені переливались усіма кольорами веселки у світлі наших ліхтариків. Вона дихала на нас холодом і вологою, змішаним запахом гірських порід. Її наповнювало голосне відлуння тихого крапання води, крапельки води на стелі і стінах, що так були схожі на рідке срібло. Через деякий час ми прийшли до Скельської – окультуреної (платної) та обладнаної для відвідин пішохідними доріжками та освітленням печери. Вона має значні розміри, красу і порівняно хороший стан. Її стіни прикрашені натічними завісами і ребрами, оригінальними нішами і ваннами. Навкруги височіють колони, що утворились внаслідок зрощення сталактитів і сталагмітів, і просто дивовижні природні статуї: демон, фенікс, дельфін, привид, водоспад, тощо. Дивишся на них, і не віриться, що це гірська порода, а не теплий пластилін. Від печери рушили до с. Родніковоє, недалеко від села і заночували. Наступного дня ми побачили те, чим так славиться Крим; те, що приваблює туристів, курортників і просто відпочиваючих. Ми побачили море. І не просто побачили. Ми побачили море з висоти майже 700 метрів ! Стоячи на горі Куба-Кая, біля обриву, ми милувались морем і хмарами, що пропливали під нами. Але нам потрібно було рушати далі. Спускаючись відвідали Храм Воскресіння Христова, купили продукти у Форосі і зупинились на нічліг неподалік. На сьомий день нашого походу було заплановане відвідування Храму Сонця на горі Святого Іллі (Ільяс-Кая) – одного з найпотужніших енергетичних точок Криму. Ми підійшли до найпівденнішої точки – миса Сарич, звідки пішли вгору, на вершину Ільяс-Каї, де раніше був розташований чоловічий монастир Св. Іллі. Там, на вершині гори відбувається очищення людини. Потім спускаються до самого Храму Сонця, де не тільки відбувається оновлення і наповнення організму енергією, але і, як багато хто вірить, починають здійснюватись сокровенні бажання. Ми дійшли до потрібної нам розвилки, скинули наплічники та одягли тепліші речі і шапки (адже на вершинах завжди вітряно і холодно) і почали підйом на вершину Ільяс-Каї. Підйом видався скелястим і доволі тривалим. На вершині ми побачили тур висотою більше метра – кожен відвідувач гори залишає на ньому камінець, за рахунок чого ця купка і росте. Там і справді було холодно, вітер пробирав до кісток, але краєвиди не давали нам піти. З висоти пташиного польоту ми побачили море, кораблі, прибережні міста, дороги і машини, а з іншого боку, у штормовому морі зелених лісів і гір, його – Храм Сонця. Ніхто не знає, як давно і звідки взялася ця назва, але вона цілком виправдана. Це не храм, який ми звикли бачити – з білими стінами, куполами та іконами. Це величезні камені, розташовані у вигляді сонця, місце з потужною енергетикою. Серед дерев розташований центральний камінь, – вівтар –, а навколо нього, на відстані кількох десятків метрів, стоять величні камені-промені. Настав час спускатися. Ми залишили на турі по каменю і повернулись до розвилки, звідки і рушили до Храму Сонця. Зблизька, серед квіток і трав, серед покручених і порослих мохом дерев це місце здавалось ще величнішим, ніж згори. А камені, що здавались маленькими з вершини Ільяс-Каї виявились гігантськими. Ми по черзі піднімались на центральний камінь-вівтар. І сидячи там, у центрі самого Сонця, слухаючи спів птахів і шепіт листя, насолоджуючись краєвидом і вітром, що грає з волоссям, кожен з нас щось відчував: хвилювання, захоплення, тепло, душевний спокій і свободу. Ми заночували неподалік від Храму Сонця, і наступного дня вирушили у дорогу. Той день видався найменш насиченим пам’ятками, але насиченим емоціями та екстримом. Весь час ми йшли, інколи зупиняючись перепочити. Пройшли по хребту над мисом Ласпі (місцями стежка проходила по гребеню і з обох сторін були 500-метрові прірви), проминули військову частину, спускалися з гори під дощем по слизькій грязюці, і вже пізно ввечері, повністю мокрі і задубілі, ледве поставивши намети, повлягались спати на краю крутої кручі над морем. Заночували ми не дуже далеко від Балаклави, тому прокинувшись розвели багаття з мокрих дров, як-не-як посушили речі, зварили чаю та, нашвидкуруч поснідавши бутербродами, рушили у путь. До Балаклави йшли по вузькій стежці в 200-300 метрах над морем – любувались видами скель, омиваних морем, з котрого дув холодний ураганний вітер. У той же день прибули до Балаклави. Відвідали фортецю Чембало та музей підводних човнів, а потім вирушили до Севастополя. На Північній стороні міста підшукали місце для табору неподалік від моря, джерела і магазину. У той день ми тільки займались табором – збирали дрова, ставили палатки, сушили свої речі, закупали продукти. А от наступного, 7-го травня, розділились на 2 групи. Перша зранку відправилася дивитись імітацію битви ІІ Світової Війни – штурм Сапун-Гори, а друга після обіду гуляла по місту – фотографувались біля пам’ятників, знайомились з містом. Звичайно, у сміливців знайшовся час і у морі покупатися. Наступні 2 дні у ольберів були суцільні переїзди. Дизель Севастополь-Сімферополь, поїзд Сімферополь-Ковель до Рівного, маршрутне таксі Рівне-Кузнецовськ. У день, коли всі святкували День Перемоги ми з’явились вдома, також святкуючи перемогу над собою, своїми слабкостями, над пройденими кілометрами и підкореними вершинами, над труднощами шляху! Ця експедиція була не з легких, тому не можу не подякувати тим, хто так багато зробив для її організації та її проходження. Велика подяка голові відділу у справах сім’ї та молоді Я. Кузло, керівнику дитячої громадської організації «Ольбери» Ковальцю Сергію Васильовичу, чудовим штурманам: Сашку  та Роману, студентам, що допомагали молодшим нести їх ношу: Бевзюку Леоніду, Федінчику Олексію та Федіні Сергію. А також подяка кожному учаснику походу за витримку. Дуже часто говорять: «Навіщо тобі ті походи!? Вдома нема чим зайнятись?». Багато туристів, особливо туристів школярів чують це від рідних, знайомих та друзів. Мені ніщо не замінить походи. Вдома наш дух запливає жирком, обростає лінню. Вдома ми стаємо залежними від м’якого ліжка, теплої ковдри, гарної їжі, гарячої води. І саме у походах загартовується людський дух, зникає непідготовленість і безпомічність перед раптовими життєвими бурями і кидками. Саме в таких походах ми вчимося дивитись у вічі нашим страхам, пересилюємо себе і навчаємось робити те, що потрібно, а не те, що хочеться. В поході кожен мав шанс показати свої найкращі риси. Ми побачили найкращі риси своїх товаришів, краще пізнали себе. Ми мали можливість подивитись правді у вічі і почати працювати над собою. Ми зрозуміли важливість вміння працювати у команді, готовності допомогти і те, яку величезну відповідальність ми несемо за свої дії і за тих, хто йде позаду. Кожен у житті шукає свою нішу, свій шлях. Кожному у житті дається можливість ставати кращим і розвиватися. І, я впевнена, той, хто обрав для себе туризм, уже від нього не відмовиться.